Головна Новини Патріархії Чому в грудні 2011 р. не сталося об’єднання Київського Патріархату і УАПЦ?
Головне меню
Новини
Публікації
Лічильник відвідуваності


Технічна підтримка:
Чому в грудні 2011 р. не сталося об’єднання Київського Патріархату і УАПЦ?

Добавлено: четвер, 19 січня 2012, 21:02
    

 або – Про наполегливе прагнення відсторонити Патріарха Філарета.

Багато православних вірних України мали щире сподівання, що вкотре започаткований восени 2011 р. процес діалогу між УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ цього разу таки завершиться об’єднанням. На жаль, замість очікуваної єдності, діалог завершився так само, як і дві попередніх спроби – зривом домовленостей з боку УАПЦ.

Пояснюючи своє ставлення до такого сумного підсумку, Священний Синод Київського  Патріархату в своїх документах назвав головну причину того, що сталося – об’єднання не відбулося, бо два ключових архієрея УАПЦ, митрополит Мефодій і митрополит Андрій, висунули умову фактичної відставки Патріарха Філарета з посади Предстоятеля Церкви.

У цьому дописі не ставиться за мету розібрати весь комплекс складних стосунків між Київським Патріархатом та УАПЦ. Нижче буде даний аналіз лише однієї, але дуже важливої проблеми: чому представники УАПЦ висувають відставку Патріарха Філарета умовою їхньої згоди на об’єднання. Також буде наведено міркування, чому для Київського Патріархату подібна умова неприйнятна.

* * *

Вимога відставки озвучувалася неодноразово під час кожної з трьох спроб діалогу в 2000-2001 рр., 2005 р. та 2011 р. – у різних формах. Які це форми?

А) Пряма вимога відставки. Суть її така. На думку авторів вимоги причина розділення Української Церкви та її невизнання іншими Помісними Церквами полягає в особі Патріарха Філарета. Тому він повинен піти у відставку, а на його місце об’єднавчий Собор обере «когось іншого». Це, нібито, покращить можливості для церковного єднання та визнання автокефалії.

При цьому додатково зазначають, що на Патріарха Філарета Російською Церквою «накладено анафему». Що, нібито, робить його «неприйнятною особою» для діалогу з іншими Помісними Церквами та з УПЦ МП про визнання і єдність.

Б) Непряма вимога відставки. Вона полягає в тому, що на об’єднавчому Соборі повинні відбутися «вибори Предстоятеля Церкви». «Кого Собор обере, той нехай і буде. Якщо обере Філарета – нехай буде Філарет» – кажуть ті, хто висуває таку вимогу. Тут бажання відсторонити Святійшого Владику від керівництва Церквою завуальовано краще. Але сутність і цієї вимоги та сама, що і попередньої. Чому? – буде пояснено далі.

Отже, розберемо кожний з цих двох видів вимоги та чи є правдивою їхня мотивація.

Чи є Патріарх Філарет особою, яка перешкоджає
єдності і визнанню автокефалії Української Церкви?

Відповідь на це питання – категорично ні! Чому?

Давайте замислимося: чому сталося церковне розділення в Україні? Що є його головною причиною? Пропаганда Московського Патріархату, а за нею і деякі діячі УАПЦ, наполегливо намагаються довести, що причина розділення – «особисті амбіції владики Філарета» й інші його «людські недоліки». «Якби Філарет пішов у відставку – розділення не було б» – переконують вони.

Але це твердження – неправдиве, бо розділення в Українській Церкві сталося, по-перше – задовго до народження Патріарха Філарета, по-друге – не з причин особистого характеру.

Правдива причина розділення – ставлення до церковної незалежності, тобто автокефалії Української Церкви. Одна частина Церкви бажає, щоби вона була автокефальною, друга – щоби вона була підпорядкована іншій, більшій і впливовішій Помісній Церкві (Москві, чи, з порівняно недавнього часу – Константинополю).

Розділення розпочалося тоді, коли було проголошено незалежність Української держави – у 1917-1920 роках. Тоді прихильники єдності Української Церкви з Москвою теж намагалися все пояснити лише особистими вадами чи амбіціями прихильників автокефалії.

І так протягом понад 90-та минулих років – москвофіли послідовно нападали на митрополитів Василя Липківського, Полікарпа Сікорського, Мстислава Скрипника (згодом – першого Патріарха). Кожен ієрарх, який в певний момент історії ставав на чолі руху за автокефалію Української Церкви, автоматично опинявся під нищівним вогнем критики. Зараз критикують Патріарха Філарета. Впевнений – хто би не став його наступником, його теж так само критикуватимуть. І триватиме це доти, доки не станеться визнання автокефалії Української Церкви.

Безперечно, що не всім православним віруючим, священикам та архієреям в Україні особисто подобається Патріарх Філарет. Але це – не привід до його усунення від Предстоятельства. Як не є приводом для усунення з кафедри єпископа тільки те, що його не хочуть бачити своїм керівником ті чи інші священики або миряни, особливо коли таких – меншість.

Київський Патріархат соборно обрав владику Філарета пожиттєво своїм Предстоятелем. Ніяких канонічних чи статутних підстав для його усунення з посади немає. Навпаки – можна бути йому лише вдячним за те, що у більш ніж поважному віці та у зовнішніх несприятливих умовах його працею, як Предстоятеля, Київський Патріархат зростає, міцніє, набуває авторитету в суспільстві. Що це дійсно так, може підтвердити кожен неупереджений спостерігач.

Також саме мудрість і досвід Патріарха Філарета, як архіпастиря і керівника, зміцнюють внутрішню єдність УПЦ КП. Це відразу видно, якщо порівняти стан Київського Патріархату в 1992-1995 роках і тепер.

З іншого боку – погляньмо на життя УАПЦ за цей же період. Там немає Патріарха Філарета. Чи визнали цю Церкву, як Помісну і Автокефальну? – ні. Чи стала вона загальноукраїнською? – ні, вона, як і двадцять років тому в основному зосереджена на Галичині.

Чи зросла вона кількісно і якісно? – ні, вона користується тим, що набуто на початку 90-х років, а також тим, що бере від Київського Патріархату (наприклад, кандидатів на хіротонії, особливо єпископські). Чи має вона вагомий авторитет у суспільстві? – ні, бо якщо прихильниками Київського Патріархату в опитуваннях називають себе понад 30% громадян України, то прихильниками УАПЦ – близько 1,5%. Різниця – в 20 разів!

Чи має вона внутрішню єдність? – ні. Вся історія нинішньої УАПЦ – історія боротьби в її середовищі. В будь-якому великому колективі є непорозуміння і суперечки. Але одна справа, коли вони мають буденний і тимчасовий характер, інша – коли системний і постійний, як в УАПЦ.

Перелік можна продовжувати, але і сказаного достатньо, щоби переконатися – Помісна Українська Церква з Патріархом Філаретом досягає більших успіхів у своєму розвитку, ніж без нього. Як кажуть, дерево пізнається за плодами, а людина – за ділами. Досягнення Київського Патріархату під керівництвом Святійшого Філарета найкраще засвідчують – його особа сприяє розвитку і єдності Української Церкви.

Так, його критикують. Але ж сама сутність християнства полягає в тому, що воно є каменем спотикання: одні правду приймають, інші категорично відкидають. Тому Господь і сказав: горе вам, коли всі говоритимуть про вас добре! Бо якщо ви всім догодили, то ви в чомусь поступилися в правді.

Отже, як підсумок цієї частини, можемо зробити наступний висновок: особистість Патріарха Філарета є не стільки причиною розділення і невизнання автокефалії Української Церкви, скільки навпаки – причиною зростання її єдності й авторитету. А значна частина критики проти Патріарха Філарета пов’язана саме з тим, що він очолює Київський Патріархат і боротьбу за єдину Помісну Церкву. Залишився би він у 1991 р. служити Москві – йому би досі складали панегірики, як митрополиту Володимиру (Сабодану).  

Чому критики як з боку Москви, так і з боку УАПЦ,
в один голос нападають на Предстоятеля УПЦ КП?

Відповідь зрозуміємо, якщо згадаємо євангельські слова: ніхто не може розграбувати дому сильного, доки не зв’яже його, а коли зв’яже, то може робити що завгодно в його домі (див. Мф. 12:29).

Патріарх Філарет є тим «сильним», який не дозволяє хазяйнувати в домі Помісної Української Церкви. Тому так і нападають на нього – як ті «добрі сусіди», хто хотів би загарбати цей дім собі, так і ті, хто не маючи ані вміння, ані правдивих добрих намірів, сам хотів би в цьому домі порядкувати.

Чи заважає об’єднанню Української Церкви анафема,
«накладена» Москвою на Патріарха Філарета?

І так, і ні.

Так – тому, що РПЦ і проголосила анафему, щоби перешкодити Патріарху Філарету об’єднати Церкву та досягти її визнання. Бо на частину віруючих слово «анафема» має магічний вплив, і вони бояться йти до Київського Патріархату, щоб ця анафема не «впала» і на них.  

Тому анафема – це насправді своєрідне визнання успіхів владики Філарета. Вона – доказ того, що Москва визнає Київського Патріарха найсерйознішою перешкодою на шляху втілення в життя її мрій вічно тримати Україну в своїх руках.

А на тих, хто Москві не заважає – вона і особливої уваги не звертає. Більше того – в тій мірі, в якій вони допомагають їй боротися проти Патріарха Філарета, вона вважає їх корисними.

Ні – тому що анафема «накладена» РПЦ несправедливо і з догматичної та канонічної точок зору є від початку недійсною. Тому в майбутньому її так само всі відкинуть і забудуть, як під час визнання автокефалії Болгарської Церкви у 1945 р. забули про анафеми, накладені на її ієрархів 70 років перед цим. Як забули про анафему на Сербського короля Стефана Душана «з усім народом тієї землі», тобто з усіма сербами, накладену на них Константинополем за самостійне проголошення у XIV столітті повної автокефалії.

Чи висуває Константинополь вимогу відставки
владики Філарета з Київського престолу, як умову визнання?

Ні, не висуває. Під час численних зустрічей між Патріархом Філаретом і представниками УПЦ КП з одного боку, і чільними діячами Константинопольського Патріархату – з іншого боку, така умова не ставилася. Бо в Константинополі розуміють, що виконання такої вимоги – нереальне, і ставити її – неконструктивно.

Інша справа – патріарший титул. З ним Константинополь не погоджується. Але це не є непереборним фактором. Бо ж, наприклад, Константинополь не визнавав десятками років титул Предстоятеля Грузинської Церкви, але зрештою – визнав. Так само завершилася проблема з визнанням відновленого Патріаршества у Болгарії.

Тож у цьому питанні цілком може бути досягнутий компроміс, коли Українська Церква буде іменувати свого Предстоятеля Патріархом, а Константинополь його – Митрополитом чи Архієпископом. Більшість Предстоятелів Помісних Церков носять титули, які включають в себе різні комбінації з одночасним вживанням слів «Архієпископ, Митрополит, Патріарх». Тож не буде нічого дивного, якщо і Предстоятель Української Церкви змінить свій титул за таким же зразком.

А ще одним фактором, який сприятиме тому, що Константинополь, зрештою, змириться з Патріаршим статусом Української Церкви, є наполеглива боротьба за Патріархат українських греко-католиків. Бо і Вселенський Патріарх, й інші Помісні Православні Церкви раніше письмово вже висловлювали своє занепокоєння і невдоволення можливим проголошенням Патріархату УГКЦ.

Справжньою причиною того, чому Константинополь досі не визнав автокефалію Української Церкви, є позиція Москви. А вона ставить питання руба: визнання Вселенським Патріархом Помісної Української Церкви неминуче приведе до розриву відносин РПЦ з Константинополем. Ці відносини для Константинопольської Церкви поки що є важливішими. Тому ставлення Вселенського Патріарха до Патріарха Київського – не причина невизнання, а його наслідок.    

Тепер перейдемо до аналізу більш виточеної вимоги відставки.

Чому Київський Патріархат відкидає, здавалося б, «компромісну»
пропозицію деяких осіб з УАПЦ щодо обрання Предстоятеля
об’єднаної Церкви на спільному Соборі?

Для того, щоби зрозуміти відповідь на це питання, маємо, знаючи сучасні реалії стосунків між двома Церквами та позиції її ключових ієрархів, змоделювати розвиток ситуації.

Відповідно до Підсумкового документу і досягнутих двома комісіями на переговорах у жовтні 2011 року домовленостей, делегати на спільний Собор повинні були обиратися пропорційно від кількості парафій (пункт 8). При додержанні цього пропорційного принципу цілком зрозуміло, що делегатів від єпархій УПЦ КП буде значно більше, ніж від УАПЦ.

Під час переговорів 2005 р. йшлося про компромісну пропозицію: 2/3 – від УПЦ КП, 1/3 – від УАПЦ. Якщо ж відштовхуватися від офіційної державної статистики зареєстрованих парафій, яка є не зовсім об’єктивною в цьому питанні, то співвідношення було б ще більшим на користь Київського Патріархату: 3/4 до 1/4.

Цілком очевидно також, що делегати від УПЦ КП проголосують за обрання Патріарха Філарета. І він буде знову обраний Предстоятелем, навіть якщо всі делегати від УАПЦ будуть проти цього. Тобто, при нормальному розвитку подій результат Собору заздалегідь передбачуваний.

(В дужках зазначимо, що в разі неприйняття більшістю УАПЦ Патріарха Філарета, як Предстоятеля, ситуація виглядала би, як ультиматум – «ми, УАПЦ, об’єднаємося, якщо ви, УПЦ КП, виженете Філарета». Думаю, що навряд чи знайдуться в Київському Патріархаті такі, які б обміняли Патріарха Філарета на ієрархів УАПЦ. Чому так – вже було сказано. А хто хотів – таких виявилося одиниці – це вже зробив).

Навіщо ж тоді представники УАПЦ пропонують проводити вибори – якщо їм достатньо було би за якимись внутрішніми процедурами (рішенням Архієрейського собору, чи власного Помісного собору) погодитися з тим, що Предстоятелем буде Патріарх Філарет?

Логічною є лише одна відповідь: тому що вони розраховували на інший результат об’єднавчого Собору.

Який же це «інший результат»?

Тут можуть бути два варіанти.

А) Вже під час самого Собору представники УАПЦ ставлять вимогу не висувати кандидатуру Патріарха Філарета. Собор з цим не погоджується – і вони йдуть, заявивши, що об’єднання в умовах «диктату» УПЦ КП неможливе. Власне, таке «грюкання дверима» і перехід в УАПЦ вже робилися митрополитами Мефодієм і Андрієм у 1995 р.

Інший варіант, з таким же підсумком, – коли незадоволені вибором Патріарха Філарета Предстоятелем відмовляються підписати документи Собору. Або коли, підписавши документи Собору, за деякий час вони заявляють про «порушення» Патріархом Філаретом їхніх прав – і «відновлюють» УАПЦ. Такий варіант теж вже мав місце – у 1992-93 роках.

Б) До часу скликання Собору в середовищі Київського Патріархату розгортається робота з пошуку групи потенційних делегатів Собору, архієреїв та впливових священиків, які би погодилися підтримати іншу, ніж Патріарх Філарет, кандидатуру. Адже і для Москви, і для певних діячів УАПЦ все одно, хто зараз буде стояти на чолі Київського Патріархату – аби тільки не Патріарх Філарет. Мотиви такої позиції описані вище.

Нині в Київському Патріархаті є спільна думка, що при житті Патріарха Філарета  альтернати йому на посаді Предстоятеля бути не може. Тому очевидно, що немає в УПЦ КП таких архієреїв і впливових священиків й мирян, які би на Соборі проголосували за «альтернативну кандидатуру».

Але ті, хто мріяли підступним чином позбутися Патріарха Філарета, мабуть розраховували, що зможуть успішно провести роботу з пошуку «незадоволених» чи «амбітних». І, увійшовши з ними в альянс, «скинути Філарета». Для цього, зрозуміло, був потрібен час – і тривалий час, якщо брати до уваги всю складність такої «роботи».

Ось тут і криється, на мою думку, головна відповідь на питання, чому з об’єднанням все сталося так, як сталося.

Київський Патріархат висунув чітку пропозицію – провести об’єднавчий Собор до кінця 2011 р. Але з боку УАПЦ відразу розпочалася робота, спрямована на затягування процесу. Митрополит Мефодій не тільки не затвердив Підсумковий документ, але й взагалі зник із «зони досяжності» для спілкування. Зібраний ним лише через місяць після спільного засідання комісій Архієрейський собор УАПЦ так і не оприлюднив ніякого рішення щодо діалогу. Все виглядало так, що з боку керівників УАПЦ на даному етапі є зацікавлення тільки у безкінечному затягуванні справи.

Для чого? Логіка підказує – щоби виграти час. А цей час використати на роботу з розхитування єдності Київського Патріархату.

Вже після відмови митрополита Мефодія підписати Підсумковий документ стало зрозуміло, що все йде до зриву конструктивного діалогу – за попереднім сценарієм 2001 та 2005 років. Після листопадового Архієрейського собору УАПЦ таке розуміння переросло у впевненість. Яку лише підтвердили позиції ключових архієреїв УАПЦ, висловлені під час їхнього спілкування зі світським посередником діалогу.

Саме тому Священний Синод Київського Патріархату 13 грудня 2011 р. прийняв рішення припинити офіційний діалог з керівництвом УАПЦ. Бо стало очевидним, що цей діалог деякими його учасниками використовується лише як ширма для досягнення давньої московської мрії – усунення Патріарха Філарета з посади Предстоятеля.

Слід підкреслити: УПЦ КП не відмовилася від діалогу з УАПЦ, як такого – але вирішила його вести лише з тими, хто прагне дійсно єдності і автокефалії Української Церкви. А не з тими, хто свідомо чи несвідомо своїми діями грає на руку Москви, намагаючись розхитати УПЦ КП та організувати переворот у її керівництві.

Мені, як учаснику двох переговорних комісій – у 2005 та 2011 роках – з одного боку прикро, що робота, яка розпочиналася з натхненням і добрими намірами, завершилася так, як всі можуть бачити. Але, з іншого боку, добре, що справа вчасно виявила – хто є хто. Хто має добрі наміри, а хто під добрими гаслами єднання прагне збурити, або й зруйнувати Київський Патріархат.

Як би там не було, описані вище події – справа минулого. Але розуміння того, що сталося, може допомогти краще усвідомити – що робити далі. Ми знаємо, що в УАПЦ є і архієреї, і священики та миряни, які щиро сподівалися на об’єднання. Тому в першу чергу з думкою про них я і взявся записати свої міркування. Щоби вони, маючи більше інформації, змогли зрозуміти, на чиєму боці правда у ситуації, яка склалася.


За матеріалами Церкви.info
Благодійність
Рекомендуємо відвідати:





Design&project
Yevgen Antonyuck