Головна Статті 28 липня Рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні – Василія
Головне меню
Новини
Публікації
Лічильник відвідуваності


Технічна підтримка:
28 липня Рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні – Василія

Добавлено: четвер, 28 липнч 2016, 13:15

У житії святої княгині Ольги зазначено, що разом з нею в Константинополі святе хрещення приймала і її родина, а також усе посольство. Серед гостей з Києва була тоді й дочка Малка Любечанина, який багатьма істориками ототожнюється з древлянським князем Малом, що був страчений у вирі помсти за смерть князя Ігора. Звали її Малуша і, хоч прийняла вона християнську віру разом з усіма, ще надовго зберегла в собі пітьму древлянського язичництва. Саме цим вона й сподобалася князю Святославу, який всупереч матері – княгині Ользі, одружився з Малушою. Мати категорично протестувала проти такого союзу, адже Малуша була в неї лише ключницею, полонянкою і рабинею. Коли ж Малуша завагітніла, то княгиня відправила її в село, недалеко від Плєскова, який набагато пізніше став Псковом (тепер обласний центр у Росії). Саме там, десь біля 960 року народився хлопчик, якого назвали язичницьким ім’ям Володимир, тобто володар світу. Його батько, князь Святослав, усе своє життя провів у військових походах, а тому мав прізвисько – завойовник. Було в нього три сини, і Володимир – найменший.

Саме на Володимира бабуся-християнка, княгиня Ольга, мала найбільший вплив. З великою любов’ю вона розповідала онукові про Божого сина й Спасителя світу – Ісуса Христа, про його пресвяту матір Марію та про головну мету людського життя – спасіння своєї душі. Чув від неї малий Володимир, що за праведне життя на людину чекає вічна нагорода на небі, а за гріховне — вічна кара в пеклі. Чимало мине часу, доки ці, посіяні в юну душу, зерна принесуть благодатні сходи.

Збираючись у черговий військовий похід, який виявився для нього останнім, князь Святослав розділив свої володіння між трьома синами. У Києві залишився Ярополк, у центрі древлянської землі Іскоростені – Олег, а Володимир отримав далекий північний Новгород. Було це в 970 році. Поки що Володимир проходив язичницьке виховання, яке гартувало в його душі жадобу до влади, мстивість та сластолюбство. Лише 14 років було Володимирові, коли він разом з дядьком Добринею (материним братом) відбув до Новгорода, щоб посісти там княжий престол.

Минуло небагато часу після смерті Київського князя Святослава, і не забарилася братовбивча війна між його синами. Її наслідком стали дві смерті: Олега і Ярополка, а князь Володимир, як єдиний спадкоємець Київської держави, піднявся на великокняжий київський престол. А сталося так, що спочатку старший брат Ярополк у боротьбі за владу вбив середнього – Олега. Найменший, Володимир, злякавшись за своє життя, втік з Новгорода до варягів. Лише через три роки, зібравши там дружину з людей варязьких, пішов на Київ і вбив Ярополка, а його вдову-гречанку взяв собі за жінку. Вона ж уже в утробі своїй носила сина, який буде названий Святополком і стане Окаянним за вбивство трьох своїх братів: Бориса, Гліба і Святослава. Але це вже буде в XI ст.

А поки що, ставши одноосібним володарем Київської держави, князь Володимир почав зводити безліч язичницьких бовванів-ідолів, і не лише в Києві, а по всій руській землі. І місця, де вони були поставлені, ставали об’єктами нечестивого пошанування та ідолопоклонства. Згадаймо, що якраз тоді були забиті варяги Федір та його син Іоан (25 липня), перші християнські мученики на нашій землі. Постраждали вони за не вшанування тих ідолів та відмову Федора віддати їм у жертву сина. Залишимо без опису ще й інше зло, яке так було властиве язичнику Володимиру – це блудне життя з нестримними плотськими похотями. Але трохи зупинимося на дещо інших його якостях.

Якраз тоді і були створені належні умови, щоб у сина заграла батьківська завойовницька кров. Володимир береться за стрімке розширення своїх володінь. Тепер вони пролягають від Карпат до Балтійського моря і навіть до Волги та майже до Кавказу. При ньому Київська держава стає найбільшою в Європі, адже тепер вона охоплює майже 800 тис. кв. км. Та Володимир не лише великий завойовник, він стає справжнім монархом, який дбає про добробут своєї держави. На берегах Дніпра він створив справжній бастіон для Європи, який довго стримував нищівні напади азійських орд. Але тут треба зауважити, що Промисел Божий готував князя Володимира до зовсім інших справ, більш важливіших, а точніше сказати – епохальних.

Тож доречно саме тут згадати слова апостола Павла із його Послання до Римлян: «А коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим., 5, 20). Бо ж дійсно, що, незважаючи на ті великі успіхи у 10-річному Володимировому управлінні Київською державою, гріх язичництва залишився і сягнув нечуваних меж. Вірно співається в службі святого рівноапостольного князя Володимира Великого: «Поглянуло на нього всемилостиве око Благого Бога і зійшла на нього благодать Всевишнього, і зародилася думка в серці його, коли він зрозумів всю суєту ідольської спокуси і почав він шукати Єдиного Бога, сотворившого все видиме і невидиме».

На той час язичництво вже стало величезним гальмом у спілкуванні князя Володимира із сусідами – європейськими державами. Адже, більшість з них була вже повністю християнізована: Болгарія ще у 864 році, Чехія у 935 а Польща у 992 році.

Покинув спокій душу князя Володимира й почала вона шукати шляхи до істинної віри, і бачили це сусіди. Та й почали присилати до Києва своїх мудреців-проповідників. Але ні з чим поверталися додому і гості від болгар з Волги, і католики з Німеччини, і іудеї з Хазарії. От лише грецькому філософу, якого прислав Константинопольський Патріарх Миколай Хрисоверх, добре подумавши, Володимир сказав: «Почекаю ще трохи». А сам вирішив до всіх прибульців надіслати своїх послів, щоб випробувати кожну віру на місці. Звичайно-ж, найбільше враження на них справило богослужіння у храмі Святої Софії у Константинополі. Княжі посли просто відповіли Володимиру: «Не знаємо ми – чи на небі ми були, чи на землі, але на землі не можна бачити такої краси». І пригадалося йому те, чого в дитинстві вчила його покійна бабця – княгиня Ольга. А тому саме його особисте переконання про правдивість і спасенність віри Християнської і стало вирішальним під час прийняття рішення про Хрещення Руси – України.

У подальшому побачимо, що саме політичні події в Константинополі, які, на перший погляд, Київської держави не стосувалися, привели Русь – Україну до Святого Хрещення. Безумовно, мало значення і те, що у Візантії Християнська релігія була державною, а в Римі – більш незалежною від держави. Ми ж то знаємо, що нічого випадкового у Всевишнього не буває, а все йде за Його Промислом. Так було й тоді. Захитався у Візантії трон під імператорами-братами Василієм і Константаном, які спільно на той час управляли державою. На столицю йшов самопроголошений імператор Варда Фока, і Візантія звернулася до Володимира за допомогою. Володимир погодився, але попросив руки імператорської сестри Анни. Нечуване нахабство: князь-язичник просить руки принцеси-християнки. Але часу на обурення нема, бо заколотники вже недалеко від столиці і згода була дана.

6-тисячне військо варягів-найманців швидко прибуло з Києва і зробило свою справу – заколот розгромлено, а організатора вбито. Та не поспішають візантійці виконувати домовленості. Тепер уже князь Володимир обурений зневагою до нього подвійною: і політичною, і особистою. Він направляє своє військо у Крим на візантійські поселення і займає місто Корсунь (Херсонес). Це болючий удар для супротивника, адже Корсунь – то є центр торгівлі зі Східною Європою. І брати-імператори погодилися на те, щоб Анна їхала в Корсунь до Володимира, та знову за умови: він повинен прийняти Святе Хрещення. Реакція Анни на вимогу їхати до князя поки що язичника проста: «Йду туди, начебто в полон, краще б мені тут померти». Та вона йде, беручи з собою цілий сомн духівництва.

А Володимира чекало нове випробування. Як тільки Анна прибула в Корсунь, він осліп. Заволоділи ним сумніви і щодо віри, і щодо самого хрещення. Сподіваючись на зцілення, Анна запропонувала переляканому князю негайно хреститися – і сталося диво. Володимир прозрів, прозрів і душевно, і тілесно і в справжньому духовному захваті вигукнув: «Тепер я пізнав Бога Істинного!»

У Святому Хрещенні князь Володимир отримав ім’я – Василій, на честь Святого Василія Великого. Там же у Херсонесі, митрополит Михаїл, який прибув разом з Анною, здійснив чин вінчання Володимира з царівною.

Як викуп Володимир повернув Візантії місто Корсунь та побудував у ньому церкву на честь Іоана Хрестителя. Разом з княгинею Анною князь Володимир повернувся до Києва. З ними були константинопольські і херсонеські священнослужителі, які везли з собою багаті дарунки, ікони, хрести, богослужбові книги, інші церковні речі та мощі святих. Духівництво очолив митрополит Михаїл, призначений Константинопольським Патріархом саме на Київську кафедру.

З подвійною славою повертався до Києва князь Володимир, адже він став і союзником Візантії і достойним її суперником. Популярність Володимира сягала зеніту і першими це відчули поганські ідоли. Вони полетіли з київських пагорбів розбитими, порубаними й спаленими аж до Дніпра. Не можна було допустити, щоб вони провокували людей. А найголовніше, серед народу негайно розпочалася роз’яснювальна робота, куди його ведуть – й знайомили з основними християнськими істинами, і надто сприяли цьому християнські священики, яких не бракувало в Києві ще до Володимира. Таку б науку – нашим сьогоднішнім високопоставленим політикам! Тоді ж народ розумів своїх керівників і говорив: «Якщо б нова віра не була добра, то князь і бояри не прийняли б її». Саме так і поступив князь, охрестившись сам – він охрестив 12 своїх синів і багато бояр. А потім наступив день хрещення киян – це відбулося 1 серпня 988 року. Священне дійство творилося у водах Дніпра. Великий князь Київський Володимир стояв на березі і радісно молився: «Боже Великий, що створив небо і землю, благослови нових своїх дітей. Дай їм пізнати Тебе – істинного Бога, як Тебе пізнали інші народи християнські і утверди їх у Святій Твоїй Вірі».

Після хрещення киян священики-місіонери розійшлися по всій Київській державі проповідувати Христову віру й хрестити людей. У своїх князівствах їм активно допомагали Володимирові сини: Вишеслав у Новгороді, Ярослав у Ростові (потім його змінив Борис), Гліб – у Муромі, Станіслав – у Смоленську, Судислав – у Пскові, Ізяслав – у Полоцьку, Святополк – у Турові, Святослав – на Древлянській землі, Всеволод – у Володимирі-Волинському, Мстислав – у Тмутаракані, Брячислав – у Луцьку. З’явилася велика потреба у священиках, адже християнська віра стала державною. Тому глава держави потурбувався про підготовку своїх священиків. Володимир повелів відбирати у знатних сім’ях дітей і віддавати їх на навчання у церковні школи, що були засновані при храмах і монастирях. Звідти вийшло багато освічених священиків і архієреїв. Один з них: перший українець – митрополит Київський Іларіон.

Князь Володимир почав повсюди будувати храми, і в першу чергу там, де стояли язичницькі капища. У Києві там, де стояв Перун, був зведений храм в ім’я святого Василія Великого. На місці, де загинули згадувані мученики Федір і Іоан – церква Успіння Божої Матері, названа Десятинною. Це була перша Богородична церква у слов’янському світі. У ній були покладені частина мощів папи Римського Климента (пам’ять 8 грудня), ікони, хрести і богослужбовий посуд, що привезені із Корсуня. У1007 році туди ж перенесено мощі святої рівноапостольної княгині Ольги (24 липня). Споруджена в 988-996 роках, вона вже в 1017 році серйозно постраждала від пожежі, але Ярослав Мудрий її відбудував. Однак у 1240 році ординська навала зруйнувала її повністю. Недалеко від Києва була збудована церква Преображення Господнього, це у Василеві, теперішньому Василькові. До речі, одна з версій говорить, що Володимир хрестився якраз у Василеві. Мандрівник з Німечини Дітмар зафіксував у своїх спогадах, що в 1018 році лише у Києві налічувалося близько 400 церков. Це за три роки після смерті Володимира і протягом 30 літ християнства. Більшість збудованих храмів і церков стали храмами науки й просвіти для всього українського народу. Сам князь Володимир дуже любив церковні богослужіння, вважав боговшанування за головний обов’язок кожної людини. За цей час він дуже змінився, став привітним до всіх і лагідним, турбувався про хворих і немічних, щедро роздавав їм їжу й одяг. А все тому, що на все життя запам’ятав слова зі Святого Євангелія: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5: 7).

За часів князювання Володимира в Київській державі з’явилося церковне законодавство. Збірник законів під назвою «Церковний Устав князя Володимира», що встановив церковно-правові норми життя, була відмінена смертна кара. Окремо треба сказати про так звану десятину. Від власних доходів, а також і від державних, князь Володимир визначив відрахування в розмірі 10 відсотків на розбудову церков і утримання духівництва. Знову чудовий приклад для сучасних законотворців.

На схилі літ життя князя Володимира було затьмарене непокорою синів Святополка і Ярослава. У 1015 році, збираючись іти на Новгород, він раптово помер. З великою пошаною бояри й народ київський поховали улюбленого князя в Десятинній церкві, поряд з дружиною Анною, яка там спочивала вже 4 роки.

У 1240 році святі мощі Володимира опинилися під руїнами Десятинної церкви і лише в 1635 році були відкриті митрополитом Петром Могилою. Спочатку їх поклали в церкві Спаса на Берестові, а за рік перенесли в Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври, підірваний 3 листопада 1941 року.

День пам’яті рівноапостольного князя Володимира відзначається ще 23 жовтня в складі Собору Волинських святих.

За матеріалами книги Бориса Самбора
«Святі землі української»
підготував диякон Віталій Кузін,
клірик Свято Успенської Церкви міста Здолбунів,
проректор Рівненської духовної семінарії.


За достовірність даної інформації, відповідальність несе автор!!!
Благодійність
Рекомендуємо відвідати:





Design&project
Yevgen Antonyuck