Головна Новини Благочиння Мироваріння – ознака автокефальності Церкви
Головне меню
Новини
Публікації
Лічильник відвідуваності


Технічна підтримка:
Мироваріння – ознака автокефальності Церкви

Добавлено: понеділок, 13 травня 2014, 18:30

     Приготування святого мира в житті Православної Церкви відіграє важливе значення, оскільки через помазання святим миром для охрещуваного подаються благодатні дари Святого Духа які укріпляють його в духовному зростанні. Якщо в Таїнстві Хрещення людина відроджується для життя духовного і стає християнином, то Таїнством Миропомазання завершує благодатний процес свого вступу до Церкви Христової.

Миро, (слов’янською мѵ́ро,грецькою μύρον – запашна олива) – це речовина, освячена Предстоятелем Церкви, яка використовується у таїнстві Миропомазання, при освяченні престолів і антимінсів православних храмів і при вінчанні на царство.Крім того, згідно з 95-им правилом Трульського Собору (692 р.), приєднання до Церкви єретиків в певних випадках відбувається через миропомазання.

З Старозавітних книг дізнаємось що Господь дав повеління помазувати Своїх служителів (1 Цар. 9, 16) для того, щоб на них сходив дар Святого Духа (1 Цар. 10, 6).Відомо, що в старозавітній Церкві миро освячувалося особливим священнодійством, причому, речовини, з яких миро мало б складатися, були вказані Самим Богом, Який заборонив також – під страхом відлучення від суспільства – використовувати миро для побутового вживання (Вих. 30, 22–38). У Новому Завіті ми бачимо як Сам Христос в бесіді зНикодимом говорить: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже» (Ін. 3, 5). З самого початку під «водою» (ΰδατος) розумілося святе Хрещення, а під «Духом» (πνεύματος) розумілося подання благодаті Святого Духа. Спочатку «народження від Духа» (γεννηθή έξ πνεύματος) звершувалося виключно Апостолами (Діянь 8, 17) та їхніми прямими благодатними приємниками Єпископами через покладання рук на охрещуваних. Однак, із збільшенням числа вірних Єпископи вже не могли бути присутніми на кожному хрещенні та покладати руки на нових членів Церкви, а тому, згодом, було прийнято рішення знову використовувати старозавітній спосіб (помазання ароматичною оливою) з попереднім освяченням мира Єпископами як прямими спадкоємцями Апостолів, який отримав назву Миропомазання.

Миро вважали незвичайною речовиною з самої древності; так, святитель Кирил Єрусалимський пише: «не вважай це миро звичайним. Бо, як хліб в Євхаристії, після призивання Святого Духа, більше не є звичайним хлібом, але Тілом Христовим: так і це Святе миро більше не є простим, якби хтось сказав, звичайним, після призивання, але дар Христа та Святого Духа, що присутністю Його Божества є дійсним... І коли видимим чином помазується тіло, тоді душа освячується Святим і Життєтворчим Духом».

Звершувачами Таїнства Миропомазання є виключно єпископи і пресвітери, але тільки єпископу, як наступнику апостолів, належить сакраментальна влада здійснювати освячення мира. Поступовов Церкві встановився порядок, при якому освячення мира звершують, лише Предстоятелі Помісних Церков, а не кожен єпископ. Таким чином, можливість освячення мира стала сприйматися, з позиції церковного права, як ознака автокефальності Церкви, а отримання мира від кіріархальної Церкви – як символ канонічної залежності.В Апостольських Постановах (кн. III, глл. 16 –17) 10,про помазання охрещуваногомиром говориться як про звичай апостольського походження.

Нажаль свідчень про склад, приготування і послідовність освячення мира від апостольських часів до нас не збереглося. Але можна припустити, що в той час використовувалось таке саме за складом миро, як і в старозавітні часи, літургійна традиція християнства зароджувалась в умовах тісного взаємозв’язку із старозавітними традиціями. Відомий апологет і тлумач священних книг святитель Феофіл Антіохійський вже в ІІ – му. столітті називає миро «єлеєм Господнім», а Ориген, про Таїнство Миропомазання, каже, що «дар благодаті Духа позначається через образ єлею».

Молитва: «Господи Боже, Ти що Ненароджений і Владики над Собою не маєш, Ти Господь усіх, Ти що аромати запашні пізнання Євангелія для всіх народів дарував, Ти і нині дай щоб миро це дієвим було в охрещуваному, щоб твердими і непохитними були в нас пахощі Христа Твого і щоб померши разом з Ним воскреснути і жити разом Ним», яка міститься в Постановах апостольських(кн. VІІ.гл. 44.) вказує на те що миро мало особливий ароматний запах. Це запашне миро, як свідчать відомі церковні письменники і апологети ІІІ століття святитель Кипріан Карфагенський і Тертуліаносвячувалося в той час спеціальноюсвященнодією.Вони повідомляють, що: «Єлей, яким помазуєтьсяохрещуваний, освячується у вівтарі», та про те, що: Після виходу з купелі ми помазуємось благословенним єлеєм».Існують вказівки на освячення мира єпископом під час Літургії через призивання Святого Духа. СвятительКипріан Карфагенськийговорить, що освячення мира було нерозривно пов'язане з можливістю звершення Євхаристії: оскільки єретики, через відпадання від Церкви, не мають справжньої Євхаристії, їх миропомазання також не може визнаватися істинним.

Право освячувати миро згідно з правилами Вселенських і Помісних соборів належить виключно єпископу. А пресвітери, тобто священики мають отримувати його від єпископів.

Найдревніший текст чину освячення мира знаходиться в БарберинівськомуЄвхологіоніVІІІ століття(найбільш давньому із збережених).Вцьому Євхологіоністосовно освячення мираговориться, що воно звершується єпископом у Великий четвер на Страсному тижні.Отже бачимо, що в той час миро освячувалося місцевим архієреєм. Під час звершення Літургії, при перенесенні святих Дарів на престол на Великому вході, переноситься пресвітером і алавастр з неосвячениммиром, який ставиться на престолі зліва від дискоса. Після виголосу: «І нехай будуть милості Великого Бога... », при закритих святих вратах, архідиякон виголошує «Будьмо уважні», і архієрей, зійшовши на ступінь перед престолом, тричі благословляє миро, і, зійшовши і поклонившись, читає молитву: «Господи милості... » (яка є й в сучасному чині освячення мира), закінчуючи її виголосом: «Бо Ти святий єси, Боже наш... ». Далі єпископ промовляє: «Мир усім», і, після виголосу архідиякона: «Голови вашівклоніть перед Господом», читає молитву: «Тобі, Богу всіх...» (яка також міститьсяв сучасному чині освячення мира). Після «Амінь» відкриваютьсясвяті двері, диякон виголошує звичайну єктенію: «Всіх святих пом'янувши...», і Літургія продовжується за звичайним порядком.

Як бачимо, що вже у VІІІ столітті сформувалися основні елементи сучасного послідування освячення мира, яке звершується всіма Помісними Православними Церквами, в тому числі й нашою Святою Українською Православною Церквою Київського Патріархату.

Славетний візантійський літургіст Святитель СимеонСолунський детально описує чини мироваріння і освячення мира, які звершувалися на Страсному тижні Константинопольським Патріархом.У Велику середу Патріарх разом з кліром йшов на місце, визначене для мироваріння. Одягнувши єпитрахиль та омофор, він починав чинопослідування «славослів'ям Триєдиного Бога», тобто промовляв початковий виголос, потім слідували молитви : «Царю Небесний...» , Трисвяте , «Пресвята Тройце...» і « Отче наш...». Після виголосу Патріарха: «Бо Твоє є Царство...», співався тропар П'ятидесятниці: «Благословен єси, Христе Боже наш...», і деякі інші тропарі. Після закінченні співу Патріарх вливав єлей в сосуд, призначену для мироваріння, і благословляв його рукою; рештаєлею вливалася священнослужителями. Патріарх сам запалював вогонь і творив відпуст, після чого йшов, а єлей варився з великим трепетом і увагою кимось досвідченим і знаючим. В цей же час розтиралися і приготовлялись різні види ароматів. До кінця варіння єлею Патріарх знову приходив і, благословивши аромати, вкладав їх у киплячий єлей, після чого, зробивши відпуст, йшов. Як пояснюєСимеонСолунський, єлей варився переважно у Велику середу, тому що в цей день жона – грішниця помазала Господа дорогоцінним миром.

У Великий четвер Наступного дня, під час проскомидії миро приносили в особливому сосуді – Алавастрі, і поставлялося, будучи покритим священним покровом, в скевофілакії(сосудохранительниці). Під час Літургії, на великому вході, перший в процесії йшов той, хто спостерігав за благочинністю, за ним – свічконосці, а після них – перший з пресвітерів з Алавастроммира в руках. По боках його шість дияконів тримали дванадцять рипід, за ними звичайним порядком попереду Дарів йшли інші диякони і, нарешті, інша частина процесії. Коли пресвітер з миром підходив до Царських врат, Патріарх сходив зі священного підніжжя біля святого престолу, брав миро з рук пресвітера і ставив його на святому престолі з лівого боку дискоса. Далі Патріарх продовжував Літургію, а освячення мира відбувалося після закінчення анафори. Після виголосу «І нехай будуть милості Великого Бога...», перше ніж диякон починав єктению: «Всіх святих пом'янувши...», Патріарх сходив на підніжжя біля святого престолу і, відкривши миро, тричі благословляв його. Як зауважуєСимеонаСолунського, після благословення миро вже стає священним, і необхідно, щоб воно при благословенні нічим не було покрито, але щоб прямо і безпосередньо приймало освячення. Триразово благословивши миро, Патріарх сходив з підніжжя і, прихиливши голову, читав першу молитву: «Господи милості і Отче світла...». Закінчуючи цю молитву, Патріарх виголошував виголос: «Бо Ти святий єси, Боже наш, і у святих спочиваєш...», потім: «Мир всім», диякон: «Голови наші вклонімо перед Господом», і Патріарх, схиливши голову, читав другу молитву: «Перед Тобою, Богом всіх і Царем, дякуючи в покорі серця сихиляємо...», потім, піднявши голову, виголошував: «Бо Тобі належить всяке поклоніння Отцю і Сину і Святому Духові, нині і повсякчас, і навіки». Святитель СимеонСолунський, нагадує, що миро освячується тільки архієреєм і без нього не може бути освяченим.

Освячення мира в нашій Святій Українській Православній Церкві відбувалося в столиці нашої держави Золотоверхому Києві.Після прийняття Хрещення за святого рівноапостольного князя Володимира Київська Церкванезважаючи на перебування в юрисдикції Константинопольського Патріархату, жила своїм вільним (в адміністративному та культурному розумінні) життям. Основна «залежність» від Константинополя полягала в тому, що Митрополита висвячували (або затверджували) в Константинополі, а сам Митрополит за потребою мав бути присутнім на константинопольських Синодах (Соборах). «Київський Митрополит як Митрополит колиски християнства на Сході та як Митрополит окремої Церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: «митрополит Київський і всієї Русі». Під час богослужінь він мав патріарші богослужбові права як Митрополит окремої Церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав... чорного... клобука, мав право передношення хреста по всій своїй Митрополії, відправляв богослужіння, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Київський митрополит мав великі права і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов’язаний був їздити до Царгорода (пізніше – до Москви) на Синод. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше – друкарні та шпиталі, через що він був справді головою розвитку української культури, особливо ще й тому, що з XV століття митрополитом міг бути тільки українець. Царгородський Патріарх узаконив високий стан Київського Митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви, відомо, що грамоти до Київського Митрополита він посилав з олов’яною печаткою, цебто як до глави автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів».

Тобто перебуваючи під владою Константинопольських Патріархів більше ніж 700 років Київський Митрополит мав фактично рівні права з предстоятелями Помісних Церков. Київський Митрополит як Предстоятель Української Церкви «роздавав миро всім єпархіям на Сході». Це означає, що централізація сакрального життя Митрополії відбувалася не навколо кіріархальної Церкви, а навколо Церкви Київської. Спочатку святе миро для України надавалося Константинопольським Патріархом черезМитрополита. Тож, ніхто з єпархій Святої Київської Митрополії не їхав до Константинополя за миром, а отримував його в Києві (або у Вільно) з безпосереднього благословення Предстоятеля Церкви Київської. Миро привозили з Константинополя в особливомусосуді з вузьким горлом, інкрустованому перламутром, якийотримав назву алавастра (від грецьк. άλάβαστρος). За цим миром із усієї Митрополії, яка в різні часи простягалася на територію сучасних України, Білорусі, частково Польщі та Російської Федерації їхали представники єпархій Русі (Україна, Білорусь), Польщі та земель проживання фінських племен муроми, весі, мордви, чуді та тюркських народів сьогоднішньої Російської Федерації.

Починаючи з середини XV століття у грецькому церковному та державному житті наступає криза, яка вже назрівала століттями – могутні турки-османи, що на той час завойовували все більше земель в 1453 році захопили столицю Візантійської імперії – Константинополь, місце перебування Царгородських Патріархів. Через те що, Патріарше місто було захоплене турками у церковному житті виникло багато проблем в тому числі варіння, освячення і отримання мира. Очевидно, саме в цей час у Києві почали варити миро. Слід зазначити, що історично миро готували тільки в Києві, і лише після підвищення Московського царства це право перейшло й до Москви»[31]. Насправді, право «не перейшло до Москви», а в Москві (яка пішла в розкол) вже не хотіли отримувати миро від Матері-Церкви, а тому лише з XV століття в Московському улусі Золотої Орди починають виготовляти своє миро. Слід зазначити, що до моменту московської автокефалії в 1589 р. Московська Митрополія не мала канонічного дозволу на це діяння. На відміну від московітів в Києві варили миро з дозволу і благословення Царгородського Патріарха. Мироваріння стало настільки невід’ємною частиною прав Київського Митрополита, що дослідники говорять про нього, як про «древню традицію Київської Митрополії, в якій не чекали на миро з Константинополя».

Слід зазначити, що право варити та освячувати миро гарантувалося Святій Київській Церкві навіть Москвою, в якості однієї з умов збереження її незалежних прав та привілеїв, при незаконному відторгненні Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату та перепідпорядкуванні до Московського Патріархату в 1686 р. Але як завжди московіти обдурили нас. Російська Церква, на чолі якої стояв цар, знищила вже в перші десятиліття після приєднання всі права Древньої Київської Митрополії. Ті права і свободи, які мали Митрополити Київські перебуваючи в підпорядкуванні Царгородського Патріарха московітами були сплюндровані та знищені і як відомо були такі важкі часи для Київської кафедри, що її очолював не митрополит а архієпископ, однак право варити миро було збережено за Києвом. За часів Російської імперії миро в Україні варилося в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі на території верхньої Лаври. Треба сказати що сосуди для мироваріння й досі зберігаються в музеї Лаври.

Отже, впродовж XV – XIX століть священним правом Православної Церкви в Україні було мироваріння, а прерогативою Київського Митрополита було освячення мира. Лише в 1917 р. ця древня та освячена століттями практика перервалася через більшовицький переворот який відбувся в Російські імперії. В умовах комуністично-більшовицького безбожницького панування Церква немала зовсім ніяких прав у тому числі великою проблемою було звершувати варіння мира.З приходом більшовиків до влади відбувся повний розгром церковного життя. Безбожники вбили Київського Митрополита священномученика Володимира, арештовували та вбивали десятки архієреїв і тисяч священнослужителів та мільйони вірних Церкви Христової.

З розпадом СССР умови діяльності Православної Церкви в Україні змінилися. Ще в кінці 90-их рр. ХХ ст. тодішній митрополит Київський, а нині Святійший Патріарх Філарет взяв курс на автокефалію, тобто на повну незалежність Київської Церкви від Москви. З відділенням від Москви виникла потреба у освяченні і варінні мира. І вже в 1998 році в нашій славній столиці, Золотоверхому Києві, було відроджено, так саме відроджено, а не започатковано, древню традицію варіння святого мира. Стараннями Предстоятеля Української Церкви Святійшого Патріарха Філарета було відновлено давнє право Київських Митрополитів варити святе миро.

В 2014 році знову було звершено чин освячення мира і мироваріння – така важлива подія для Української Православної Церкви Київського Патріархату. Оскільки великезначення для літургійного життя Церкви має чин освячення мира і мироваріння, бо співвідноситься з Таїнством Миропомазання і з великим освяченням храму, та й взагалі входить в центр церковного життя пов'язаний з Євхаристією.

підготував протоієрей Миколай Капітула,
магістр богослів’я, викладач РДС,
клірик Покровського собору, м. Рівне

За матеріалами сайту rivne-cerkva.rv.ua
Благодійність
Рекомендуємо відвідати:





Design&project
Yevgen Antonyuck