Єпархія

Християнство на Волинь приніс святий рівноапостольний князь Володимир. 992 року він заснував у місті Володимир-Волинський православну єпископську кафедру і збудував соборну церкву на честь Успіння Божої Матері. Пізніше Володимир-Волинський став осередком церковно-релігійного життя західно-руської окраїни, а Володимирів храм – першим на Волині кафедральним собором.

Першим єпископом був Стефан I. До складу Волинської єпархії входили міста Гродно, Брест, Дорогочин, Брянськ, Турин, Острог. Однак процвітанню віри Христової заважали ті періоди історії, коли Волинь ставала ареною розбрату, міжусобної боротьби і сутичок між Литвою, Угорщиною, Польщею й татарською ордою. Крім того, римські папи намагалися поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх собі.

З припиненням роду князів Галицько-Волинських Волинь перейшла під управління володарів із роду Гедеміна. Перший із них – Любарт, прийняв православ’я і в усьому допомагав Православній Церкві. У своєму стольному граді Луцьку він збудував замок і кафедральний собор на честь святого апостола Iоанна Богослова.

Нові литовські князі ставали одночасно і польськими королями, а тому під впливом римських пап та польських магнатів поступово почали порушувати єдність Православної Церкви.

Князь Костянтин Острозький – захисник Православної Церкви на Волині – запросив Константинопольського Патріарха Єремію відвідати його володіння, аби той навів у них церковний лад. 1589 року Патріарх прибув до міста Брест, де відразу ж зібрав собор духовенства. Однак після його від’їзду знову розпочалися інтриги. Князь Костянтин повідомив про це Константинопольського Патріарха, особливим зверненням закликав православних людей не приймати унії та вимагав скликання Собору.

Патріарх Константинопольський Мелетій призначив князя Костянтина Острозького своїм Екзархом, а православною паствою благословив опікуватися Гедеона Балабана. У своїй резиденції в Острозі князь заснував школу (її називали Академією), яка функціонувала під наглядом ученого грека Кирила Лукаріса – майбутнього Константинопольського Патріарха, а в Дерманському монастирі відкрив друкарню.

Рід Острозьких усі свої духовні дарування і матеріальні статки віддавав на благоустрій Православної Церкви. Представників роду Острозьких – преподобного Федора та благовірного князя Костянтина – було зараховано до лику святих.

1608 року помер князь Костянтин Острозький, а його син Януш став католиком і розпочав гоніння на православ’я.

Під час управління Луцько-Володимирською єпархією православного єпископа Афанасія Пузини (1623-1650 рр.) багато хто з православних дворян заснували нові монастирі, школи і друкарні.

Останнім православним Волинським єпископом був Кирило Шумлянський. Гнаний уніатами, він, у 1712 р. змушений перебратись до Києва. В 1714 р. на прохання єпископа Шумлянського Петро І вимагав від польського короля повернення Шумлянському Волинської кафедри, але вимога залишилась незадовільненою. Незважаючи на це, єпископ Кирило постійно підтримував зв’язок зі своєю Волинською паствою аж до смерті (1726 р.).

З 1712-1795 р. у Волинській єпархії не було православних єпископів.

Коли в 1795 р. до Росії перейшла вся Східна і Західна Волинь, то була створена Волинська губернія і поставлений перший, після уніатського періоду, православний єпископ Варлаам (Шишацький) з кафедрою в Острозі, хоча іменувався Житомирським. Пізніше, а саме, 14 травня 1796 р. в приміщеннях Св.-Преображенського Острозького монастиря була відкрита Волинська Духовна Семінарія. Вона декілька разів змінювала своє місцеперебування і в період Першої та Великої Вітчизняних війн була закрита.

У 1839 р. внаслідок возз’єднання уніатів кількість віруючих Православної церкви на Волині значно збільшилось. З ускладненням справ в управлінні єпархією виникла необхідність заснувати на Волині кафедру вікаріїв. Вона була заснована 1 жовтня 1840 р. як Острозьке вікаріатство з огляду на те, що м. Остріг з XIV ст. було осередком релігійного життя. Вікарії мешкали спочатку в Почаївській Лаврі, потім у Дермані, а з 1873 р. в Кременці, де знаходилась Семінарія. В результаті назрілих релігійно-просвітницьких потреб єпархії 8 липня 1891 р. засноване друге, Володимир-Волинське вікаріатство. Вікарій мешкав у Житомирі. В часи Другої Світової Війни вікаріатства перестали існувати.

На початку ХХ ст. православному населенню Волині належало біля двох тисяч храмів, каплиць та молитовних будинків, майже півтори тисячі церковно-приходських шкіл і понад сто бібліотек при церквах.

Після 1921 р. згідно Ризького трактату у відновленій Польщі опинилась вся західна Волинь. 13 листопада 1924 р. томосом Вселенського патріарха Григорія VII Православна Церква в Польщі визнається як автокефальна і митрополит Діонісій (Валединський) займає дві кафедри: Варшавсько-Холмську і Волинську.

Під Польщею в 1925 р. Волинська єпархія налічувала 760 парафій і мала три вікарних єпископи: Володимир-Волинського, Кременецького та Острозького. Православне населення в основному складалося з українців. 10 квітня 1932 у Варшаві для Луцька було висвячено єпископа-вікарія Полікарпа (Сікорського), який звершував богослужіння в Луцькому Свято-Троїцькому соборі. В 1939 р. Волинь приєдналась до України.

18 серпня 1941 р. Собор єпископів у Почаєві вирішив вважати Волинь канонічно-залежною від духовного центру Руської Православної Церкви з поверненням Волині автономного управління. Митрополит Діонісій не визнав рішення Собору єпископів, а єпископи не звернули уваги на пояснення митр. Діонісія, заявивши, що в зв’язку із занепадом Польщі, перестала існувати і Варшавська автокефалія. Декретом від 24 грудня 1941 р. митр. Діонісій призначив єп. Полікарпа адміністратором Автокефальної Православної Церкви. Так почався церковний розкол, який, безумовно, був вигідний німецькій адміністрації на Україні. Всі спроби до об’єднання придушувались німецькою владою. Боротьба між автокефалістами і автономістами принесла багато жертв і шкоди для Православної Церкви. В травні 1943 р. на шляху з Кременця в Дубно, поблизу с. Смиги, був вбитий голова Автономної Церкви, митрополит Волинський і Житомирський Олексій (Громадський). Наприкінці війни в 1944 р. митрополит Полікарп, відсвяткувавши Різдво Христове на своїй кафедрі, поїхав з Луцька. Таким чином на Волині та в Україні не залишилось жодного автокефального єпископа – вони емігрували на Захід. Першим архієреєм на Волині після війни був єпископ Пітірім (Свірідов).

З 1945 р. Волинська єпархія називалася Волинсько-Рівненською з архієрейською кафедрою в Луцьку.

У 1960-80 рр. єпархія переживала особливо важкі часи, коли активно діяла безбожницька радянська влада. Десятки храмів було закрито та зруйновано, припинили свою діяльність монастирі.

З 1988 року на території Волинської і Рівненської областей почали відкриватись храми, держава суттєво пом’якшила своє відношення до Церкви.

У 1990 р. Український екзархат Російської Православної Церкви отримав статус незалежної в управлінні Української Православної Церкви в складі РПЦ і рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви в квітні 1990 р. Волинсько-Рівненська єпархія була розділена на дві: Волинську і Рівненську.

У 1989 р. почав своє відродження автокефальний рух в Православній Церкві на Волині. 7 липня 1990 р. було освячено першу в Рівненській області церкву УАПЦ (м. Рівне, Свято-Стефанівська церква на Грабнику).

10 жовтня 1990 р. на Рівненщині було створено єпархію Української Автокефальної Православної Церкви, яка адміністративно включила в себе межі Рівненської області.

Після Об’єднавчого Собору 1992 р. УАПЦ на Рівненщині реорганізувалася в Рівненську єпархію Української Православної Церкви Київського Патріархату.

У листопаді 1990 р. Святійшим Патріархом Мстиславом було закладено камінь під будівництво Свято-Покровського кафедрального собору в Рівному.

25 жовтня 1997 р. було відкрито Рівненське духовне училище, якому 14 грудня 2000 р. надано статус семінарії.

14 жовтня 2001 р. відбулося освячення Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівного, яке звершив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

4 липня 2002 р. з благословення архієпископа Даниїла, відроджено Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могила. Щорічно, у Неділю всіх святих землі Української, в монастирі на Козацьких Могилах на високому церковно-громадському рівні відбуваються багатолюдні вшанування пам’яті українських козаків та селян – героїв битви під Берестечком (1651р.), які очолює Святійший Патріарх.

У лютому 2003 р. в Рівному почала виходити щомісячна церковно-релігійна газета Рівненської єпархії “Духовна нива” (головний редактор – Михайло Якимович).

У березні 2005 р. відкрито Свято-Варваринський жіночий монастиря в м. Дубно

У липні 2004 р. освячено Свято-Хрестовоздвиженський чоловічий монастир в м. Дубно

З травня 2005 р. почалося чернече життя у Свято-Воскресенському чоловічому монастирі на Повстанських могилах в урочищі Гурби (Здолбунівський р-н).

13 грудня 2014 року Священний Синод УПЦ Київського Патріархату затведив зміни до статуту Свято-Миколаївського жіночого монастиря м. Дубно у новій редакції як статут Свято-Миколаївського чоловічого монастиря м. Дубно Рівненської єпархії.

14 травня 2014 року Священний Синод УПЦ Київського Патріархату благословив відкриття (відновлення) Пересопницького Різдва Пресвятої Богородиці чоловічого монастиря за адресою вул. Старослов’янська, 10 в с. Пересопниця Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області.

Зараз Рівненська єпархія включає в себе: 17 благочинь

Із січня 2012 р. Рівненською єпархією керує архієпископ Рівненський і Острозький ІЛАРІОН (Процик).