Головна Новини Благочиння У Гурбинському монастирі звершено чернечий постриг
Головне меню
Новини
Публікації
Лічильник відвідуваності


Технічна підтримка:
Декілька слів про міфи, які розповсюджує Російська Церква в Україні

Добавлено: неділя, 13 грудня 2015, 15:20

Пропагандисти Московського Патріархату користуючись слабкою обізнаністю в канонах Церкви, історії Церкви, історії України значної частини сучасного українського суспільства активно розповсюджують різні вигадки та нісенітниці стосовно Української Церкви.

Щоб спростувати всі закиди прислужників Москви даємо короткі відповіді на всі їхні вигадки.

Представники Московського Патріархату стверджують:

1. Українська Церква – «не канонічна» і «без благодатна».

Відповідаємо:

Православне богослів’я та церковне право не знають такого поняття, як «канонічна» та «неканонічна Церква» і не застосовують цих термінів. Представники Московського Патріархату ввели їх у вжиток для того, щоб виправдовувати свої незаконні антиукраїнські дії, направлені на розпалювання релігійної ворожнечі й нав’язування ненависті проти Київського Патріархату. Така церковна політика, яка тісно пов’язана з політикою Кремля, застосовується Російською Церквою в Україні для того, щоб розділяти та залякувати український народ, принижувати та применшувати національну свідомість українців, а тим самим дестабілізувати і політичну ситуацію в Україні. Серед вірних Московського Патріархату побутує така думка, що спастись можна лише в «канонічной Руской Церкві», або «Хто йде проти канонічної Церкви – той іде проти Бога».

Істинність УПЦ Київського Патріархату, як спасительної Церкви, підтверджується сповідуванням переданої через Апостолів православної віри та сформульованих Вселенськими Соборами догматів, у тому числі Символу віри; УПЦ КП вчить про таїнства і богослужіння та звершує їх так само, як і вся Повнота Православної Церкви; має однаковий з іншими Помісними Церквами устрій свого життя, визнає всі канони Православної Церкви та додержується їх. Київським Патріархатом не введено нічого нового ні у віровчення, ні у практику звершення таїнств і богослужіння, ні у канонічний порядок життя Церкви. Тому за всіма ознаками Київський Патріархат належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Спроби представників Московського Патріархату оголосити канони і норми церковного права основою життя Церкви, її «Конституцією», близькі до фарисейського лжевчення. Фарисеї шукали виправдання через буквальне виконання приписів Закону Божого та передань старців, але Священне Писання ясно свідчить, «що людина виправдовується вірою, незалежно від діл закону» (Рим. 3:28), що закон лише сприяє людині на шляху до спасіння, але на спасає її.

Старозавітній Закон був даний Самим Богом, але Спаситель говорить, що багато з його норм були дані через жорстокосердість людей. Тож, якщо благодать, отримувана через віру, ставиться вище Богоодкровенного Закону, то тим більше ознака єдності у вірі стоїть незрівнянно вище, ніж єдності, не стільки в самих канонах, скільки у їх тлумаченні та застосуванні.

Практика представників Московського Патріархату вживати посилання на канони, як на доказ вірності свого негативного ставлення до Київського Патріархату, є прямим наслідування практики фарисеїв, які свої беззаконні дії обґрунтовували посиланням на закон: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти» (Ін. 19: 7). «Хіба увірував у Нього хтось з начальників або з фарисеїв? Але цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7: 48 - 49). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату не бажають навіть вступати з представниками Київського Патріархату в богословський діалог: «Никодим, один з них, який приходив до Нього вночі, говорить їм: хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить? На це сказали йому: чи й ти не з Галілеї?» (Ін. 7: 50 - 52). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату вважають себе єдиним авторитетним джерелом тлумачення канонів: «Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; а про Цього ж не знаємо, звідки Він… У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш? І вигнали його геть» (Ін 9: 28 - 29, 34).

Часто представники Московського Патріархату називають Українську Церкву безблагодатною і тому повторно звершують після священиків Київського Патріархату Таїнство Хрещення та інші Таїнства. Однак про благодатність Української Православної Церкви вказують такі беззаперечні докази: Богоявленська вода не псується протягом довгого часу, люди отримують зцілення від хвороб душевних і тілесних через Святе Причастя (Тіло і Кров Христові), мироточать ікони Пресвятої Богородиці (як це ми, наприклад, спостерігаємо в Свято-Покровському кафедральному соборі м. Рівне) і не тільки мироточать, а Господь через молитви біля них зціляє людей Своєю Всесильною благодаттю. Ось біля чудотворної Божої Матері «Одигітрії Дорогобузької» зцілилося вже дуже багато людей від найтяжчих захворювань. Там, де безсилими виявляються лікарі діє благодать Божа.

А от практика Російської Церкви в Україні є прямим і свідомим порушенням догматичного вчення про неповторність Таїнства Хрещення, викладеного у Символі Віри, порушенням церковних канонів і не вписується у загальноприйняту практику Помісних Православних Церков.

Російська Православна Церква, до якої належить УПЦ МП, не вперше в своїй історії вдається до неправославної практики «перехрещування». У XVII ст. Тих, хто був охрещений у Київський Митрополії через обливання в Московському Патріархаті перехрещували на підставі того, що істинним може вважатися тільки хрещення через повне занурення, хоч в останні часи в самій РПЦ розповсюдженою практикою є хрещення через обливання.

На підставі багатовікової канонічної традиції, богословського, літургічного та практичного досвіду Церкви на сьогодні Православ’я сповідує дійсним хрещення в тих випадках, коли дотримані наступні умови:

- Хрещення звершується як таїнство – «на відпущення гріхів». Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять розуміють мету і значення таїнства.

- Хрещення звершується в ім’я Святої Тройці - Отця, Сина і Святого Духа. Важливі як правильність формули хрещення, так і саме розуміння догмата про Тройцю. Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять, повинні вірити у Святу Тройцю так, як вірує Православна Церква. 7 правило ІІ Вселенського собору свідчить, що одних з єретиків – тих, які меншою мірою спотворювали основні догмати Церкви, наприклад, аріан, – приймали через миропомазання. А тих єретиків, які спотворювали самі основи християнських догматів, наприклад гностиків, - хрестили, як язичників. Такої ж практики вчить і 7 правило Лаодікійського собору. VI Вселенського собору правило 95 також вказує, що послідовників єресей, засуджених III Вселенським собором (несторіанства) і IV Вселенським собором (монофізитства) приймають до Церкви лише через покаяння.

Таїнства не визнаються дійсними, якщо вони звершені у єретиків (68 Апостольське правило; 7 правило II Вселенського собору; 95 правило VI Вселенського собору; 1 правило святителя Василія Великого). Одночасно і у ставленні до прийняття у Церкву єретиків є розбіжності: одні приймаються через письмове зречення від єресі, покаяння й миропомазання, інші ж - через хрещення, як язичники. Слід відзначити, що єретики, проти яких збиралися Вселенські собори - аріани (Перший), македоніани (Другий), несторіани (Третій), монофізити (Четвертий) - приймаються через письмове зречення від єресі й покаяння (або миропомазання та покаяння). Те ж стосується єретиків, які згадуються в 7 правилі Лаодикійського собору. Звідси маємо висновок, що канони Вселенських соборів визнають навіть хрещення єретиків.

За формальними ознаками можна розрізнити, яких єретиків приймалося хрещення, а яких ні. Не приймалося хрещення тих, хто істотно спотворював догмат про Божество та Святу Тройцю: маніхеїв, різних гностиків і т. ін. До тих єретиків, вчення яких спотворювало православне вчення про Ісуса Христа, як істинного Бога й істинну Людину, – робилося полегшення.

2. Московська Церква називає Українську Церкву самосвятською та єретичною.

Спростовуємо і цю неправду: Київський Патріархат незмінно сповідує всі догмати Православної Церкви та звершує всі таїнства відповідно до її настанов. У Київському Патріархаті не проповідується єресь, а ієрархія, через хіротонії Патріарха Філарета і митрополита Якова (Панчука), а також митрополита Андрія (Горака), має законне апостольське приємство. Тому у Московського Патріархату немає жодних підстав не визнавати не тільки хрещення, звершені у Київському Патріархаті, але й благодатність і законність єпископату та духовенства Київського Патріархату.

68 Апостольське правило: «Якщо хто єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення: нехай буде вивержений від священного чину, і він і той, хто рукоположив: тільки якщо достеменно відомо буде, що від єретиків має рукоположення. Тому що хрещеним або рукоположеним від таких, ні вірними, ні служителями Церкви бути неможливо».

Пояснюючи це правило єп. Никодим пише: «Безумовно заборонено повторювати над ким-небудь рукоположення в один і той самий ієрархічний ступінь, якщо перше рукоположення було правильним. Правило допускає виключення тільки в тому випадку, якщо рукоположення було звершене єретичним єпископом і в силу цього є недійсним». Єпископи Київського Патріархату – не єретики, тому завершувані ними хіротонії мають визнаватися. Ті архієреї Московського Патріархату, які звершують «повторні» беззаконні хіротонії над рукоположеними в Київському Патріархаті, згідно 68 Апостольського правила мають бути позбавлені сану, як хулителі Святого Духа. Так само, як і ті, хто зважуються на подібні «повторні хіротонії».

3. Московська Церква називає Патріарха Філарета "самозванце", а ієрархію Української Церкви "не справжньою".

Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ у Харкові, коли вони зібралися на так званий собор є грубим порушенням 34 Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які до неї належать. Але і перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша) це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати і вирішувати з відома і у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ ґрунтувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.

Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14 правила Двократного Константинопольського Собору) учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотримали цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня ц.р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.

Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.

По-перше, вони порушили 3 і 7 статті ІІІ глави й 9 статтю V глави, у яких говориться, що Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому.

По-друге, не дотримані 2 і 12 статті V глави, де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно. Там же сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського й всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Жодна із цих причин не давала права єпископам, які зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.

По-третє, була порушена 6 стаття ІІІ глави, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української.

Оскільки Харківський собор був скликаний простим, єпархіальним архієреєм – митрополитом Никодимом (Руснаком) за наказом Москви та під пильним наглядом спецслужб, то всі його рішення є незаконними. Натомість всі архієрейські хіротонії, звершені митрополитом Філаретом і єпископом Яковом (Панчуком) після травня 1992 р. є канонічними і дійсними. Саме через архієрейські хіротонії, звершені цими двома ієрархами, до яких пізніше долучився і єпископ Львівський Андрій (Горак), у Київському Патріархаті зберігається і передається законне апостольське наступництво архієрейських хіротоній. Всі архієреї Київського Патріархату мають апостольське наступництво своїх хіротоній виключно від митрополита Філарета та єпископа Якова (Панчука), а згодом - і єпископа Андрія (Горака), які отримали свої хіротонії у складі Російської Православної Церкви.

4. Представники Московського патріархату говорять, що Патріарх Філарет відданий анафемі і всі, хто молиться з ним, підпадають під цю анафему.

Стосовно цих свідчень відповідаємо:

Керівники Московського Патріархату вирішили зруйнувати Київський Патріархат через «накладання анафеми» на Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, яке сталося у лютому 1997 р. Рішення про «анафематствування» Патріарха Філарета прийняв Архієрейський собор РПЦ. Таке рішення є беззаконним, не згідним з церковною практикою та не має для Патріарха Філарета ніякої сили. Єпископат, духовенство та вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату, до якої себе відносять, більшість православних українців, не визнають рішень Московських Архієрейських соборів червня 1992 р. та лютого 1997 р., так само, як і рішень так званого «Харківського собору» травня 1992 р. про так звані «позбавлення сану» та «анафематствування» Патріарха Філарета, бо інакше вони б не брали участі у духовному житті та звершенні таїнств у Київському Патріархаті.

Що ж таке анафема і як її використовували святі Апостоли і Древня Церква?

Використання анафеми Апостолами

Грецьке слово анафема – означає відокремлювати, відлучати. У християнській Церкві право відлучення ґрунтується на словах Господа нашого Ісуса Христа: «Якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18: 17). Цими словами Господь навчив апостолів бути з непокірливими Церкви в таких стосунках, у яких перебували іудеї щодо язичників і митарів, які у іудеїв були в числі відлучених, бо їм не дозволялось входити в синагоги. Подібно до цього й ті, хто не слухав Церкву Христову, не повинні були перебувати в спілкуванні з вірними.

Апостоли відлучали недостойних людей від громади вірних. Так, ап. Павло відлучив від Церкви, «віддав сатані» коринфського кровозмісника (1 Кор. 5, 1). Він розглядав відлучення від спілкування із Церквою як покарання винних людей. Відлученню підлягали не тільки кровозмісники, але й інші нечестивці (1Кор. 5: 9 - 11). На думку ап. Павла, відлучення коринфського кровозмісника повинне було привести його до каяття й виправлення. Він був покараний за порочне життя, тобто за порушення християнської моралі. Але ап. Павло відлучав від Церкви й за заблудження, нечестиве вчення. У посланні до Тимофія він пише: «Деякі, відкинувши [добру совість], зазнали загибелі корабля у вірі, такі Гіменей і Олександр, яких я передав сатані, щоб вони навчилися не хулити Бога» (1Тим. 1: 19 - 20).

Відлучення із вживанням слова «анафема» ап. Павло проголошував тим, які вчили не так, як вчив апостол. Він писав галатам: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1: 8; порівн. 1Кор. 12:3).

У часи апостолів було багато єретиків, але з писань апостолів ми не бачимо, щоб всі вони були відлучені від Церкви. Ап. Павло піддавав анафемі тільки тоді, коли передбачав користь від відлучення й для відлученого, і для Церкви. Він віддавав сатані тоді, коли знав, що через це врятується душа грішника (1Кор. 5, 5).

Святитель Іоан Золотоустий говорив, що ап. Павло страждав, коли виголошував анафему: «Сама душа ап. Павла горіла, коли він говорив: «поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1: 24). Маючи таку любов, він нікому не заподіяв насильства – інакше не привів би до Христа стільки народів і цілих міст; але звершував це, упокорюючись, перетерплюючи побиття , удари по щоці, обплювання, насмішки від усіх, просячи, благаючи».

Анафематствування в Древній Церкві

За прикладом апостолів, відлучення відбувалося й у Древній Церкві. У той час було два види відлучення: неповне й повне. Неповному відлученню піддавалися ті, що каялися. Вони втрачали спілкування в таїнствах і не були присутні при їхньому звершенні, були зобов'язані виходити з храму, коли наступав час звершення таїнства Євхаристії, стояти біля дверей храму й просити молитися за них. Але такі особи не вважалися перебуваючими поза Церквою. Зв’язок між ними та вірними був перерваний не повністю. Вірні були в певному спілкуванні з ними. Вони співчували й зітхали з ними. Церква, як добра мати, плакала з ними та, за висловом св. Амвросія Медіоланського, намагалася змити їхні гріхи своїми слізьми.

Повне відлучення від Церкви поширювалося на єретиків і на порушників християнської моралі, які до Церкви не мали ні любові, ні послуху. Вони не хотіли повернутися до істини, покаятися й визнати церковне вчення. Церква не бажала бути з такими людьми у спілкуванні. Вона ставилася до них як до осіб, що не належать до її тіла. Церква позбавляла таких єретиків таїнств, участі в молитвах і в богослужінні. Вона не виявляла до них любові, та й самі відлучені не любили вірних членів Церкви. Св. Церква видаляла їх із себе й закликала своїх вірних не спілкуватися з ними. Про це так пише св. ап. Іоан Богослов:

«Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в Ньому, не має Бога; хто перебуває в ученні Христовому, має і Отця і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його» (2 Ін. 9 - 10).

У часи блаженного Августина неповне відлучення називалося «лікувальним», а повне – «смертельним». Перше вважалося тимчасовим, друге - вічним. За прикладом апостолів, Древня Церква анафематствувала тільки тоді, коли для припинення та зменшення зла, що поширювалося єретиками, необхідно було вжити більш сильний засіб; і то лише після того, коли були випробувані інші можливості: умовляння, лагідне напоумлення, погроза покарань.

Для повернення єретиків Церква зм'якшувала строгість своїх законів. Собори робили полегшення навіть для єретиків і розкольників, які каялися. Заради миру Церква зберігала їм священство, єпископське достоїнство та звання.

Так, І Вселенський собор залишив єпископам, що перебували в мелетіанському розколі, їхнє архієрейське достоїнство. У такий же спосіб собор вчинив і з єпископами, що перебували в новатіанському розколі. Єпископи, які були в спілкуванні з єретиками-аріанами, були прийняті в спілкування із Церквою в єпископському сані без всякого покарання. Так само було дозволено приймати донатистів у єпископському достоїнстві. VII Вселенський собор дозволив приймати єретиків-іконоборців в Церкву в сущому сані. При цьому не треба забувати, що всі єретики були віддані анафемі та, отже, відлучені від Церкви. Церква не звершувала над єретиками повторних хіротоній. На це варто звернути увагу архієреям Московського Патріархату, які звершують повторно хіротонії над православними.

Древня Церква анафематствувала єретиків, однак після довгого вмовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після того, як багато разів його просили залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю цього єретика і його послідовників. Отці ІІІ Вселенського собору говорили, що вони зі слізьми проголосили скорботну постанову проти Несторія. Отці IV Вселенського собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були проголосити вирок над Діоскором.

Святитель Іоан Золотоустий взагалі вважав, що не можна нікого віддавати прокляттю (анафемі). У слові «Про те, що не можна проклинати ні живих, ні померлих» він сказав: «Але хто ти, що присвоюєш собі таку владу (проклинати) і велику силу?… Ті, хто зловживають повеліннями Господніми і піддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель».

До числа законних анафем блаженний Августин відносить ті випадки, коли особа, яку відлучають від Церкви, відкрито визнає за собою провину та не відмовлялося від неї. Якщо особа, яка піддається відлученню, не визнавала за собою злочину, то у таких випадках, за свідченням блаженного Августина, не можна відлучати від Церкви кого б то не було. Він говорить: «Ми нікого не можемо відлучати від спілкування... якщо особа не висповідала охоче свого злочину». Отже, анафема, що накладається на кого-небудь без вільного визнання цією особою за собою провини (єресі або попрання християнської моралі), є незаконною, тобто недійсною.

Загалом у практиці Древньої Церкви частіше вживалися анафеми не на конкретних осіб, а на лжевчення, тобто єресь. У вигляді так званих «анафематизмів» викладалося і саме церковне вчення. Анафематизми були побудовані таким чином: «Якщо хто не сповідує, що … (далі йшло формулювання істини віри) – нехай буде анафема». Тобто, соборами анафемі піддавалися не конкретні особи, а саме лжевчення, тобто єресь. І під цю анафему підпадала особа, якщо вона ставала прихильником єресі. Але єретик, який зрікався своєї єресі, позбувався і анафеми. Відомі приклади накладення анафеми на конкретних осіб – Арія, Несторія, Діоскора, тощо – але всі ці особи були провідниками відповідної єресі, її уособленням і символом. Саме як на таких на них накладалася анафема.

Якщо Древня Церква використовувала анафеми для відстоювання чистоти віровчення та моральності, то в другому тисячолітті почався якісно новий період вживання анафем: вони стали способом боротьби за владу.

Анафематствування у боротьбі за владу не може бути виправдане з погляду євангельського вчення, тому що воно суперечить словам Ісуса Христа: «Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться, ви ж не так» (Лк. 22: 25 - 26). Та й користі для Церкви не було від таких анафем. Наприклад, взаємні анафеми Рима та Константинополя не сприяли досягненню єдності Церкви. Історія і церковна практика показали, що ні Схід, ні Захід не визнавали ці анафеми дійсними, бо і Православна Церква і Католицька Церква визнавали і визнають дійсність таїнств одна одної.

Анафеми не з церковних мотивів у Російській Церкві

Древня Церква не знала анафем не з церковних мотивів. Злочини проти держави піддавалися покаранню цивільним судом. Церква не втручалася в державні справи, тому державних злочинців не карала церковним судом. Але спочатку в Римській Церкві, а згодом і у Візантії увійшли у практику так звані «політичні анафеми» - накладання анафем не з церковних, а з політичних мотивів.

У Московії анафеми слугували засобом тиску на користь князівської й царської влади. Так, великий князь Московський Іоан (1327 р.), не маючи можливості силою зброї підкорити собі Псков, вдався до анафеми. Він переконав митрополита Феогноста накласти прокляття на князя Олександра й на всіх жителів Пскова. Російські єпископи погрожували Углицькому князю Дмитрію Юрійовичу (1447 р.) віддати його анафемі, якщо він не скориться великому князю Василію. Митрополит Геронтій (1486-1489 р.) переконував у своєму посланні вятичів підкоритися великому князю та не приєднуватися до його недругів; у противному випадку вони будуть віддані анафемі. У листі (1537 р.) великого князя Іоана Васильовича та митрополита Даниїла наказувалося Старицькому князю Андрію приїхати в Москву, інакше він буде відданий анафемі.

Такого роду анафеми служили засобом підкорення владі московського князя і не мали нічого спільного з церковним розумінням анафематствування. Згодом імена найбільш відомих осіб, яких піддали анафемі з політичних мотивів, навіть внесли до чину неділі Торжества Православ’я. Так, щорічно анафематствувались: «Грішка Отрєпьєв, Стєнька Разін, Ємєлька Пугачов, Івашка Мазепа» та інші. Особи, які вважалися небезпечними для держави, називалися в чині анафематствування зменшувальними принизливими іменами на знак презирства до них. Із цією ж метою в тексти анафем вносилися лайки. Багато лайок знаходимо в актах анафематствувань, підписаних архієреями, що взагалі суперечить заповіді Господній любити ворогів та благословляти тих, хто проклинає.

Не забуваймо слова Спасителя «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам» (Мф. 7: 1 - 2). Віддаймо Богові визначення вини кожного, бо тільки Він один є Нелицемірний Суддя. Але кожен має також пам’ятати, що за всі свої вчинки він особисто дасть відповідь перед Всевишнім.

5. Щодо твердження про те, що Українська Церква зневажає церковнослов’янську мову.

В богослужіннях Української Церкви Київського Патріархату Церковнослов’янська мова використовується разом з українською мовою. Твердження того, що Українська Церква відкидає слов’янську мову є міфом і не витримує ніякої критики, адже у всіх духовних навчальних закладах УПЦ КП вивчається церковнослов’янська мова. В тих парафіях, де громада бажає молитися церковнослов’янською, це не забороняється.

Разом з тим в твердженнях Російської Церкви про те, що українською мовою молитися гріх, що вона є базарною, буденною і не придатною для використання в богослужінні та визначенні богословських термінів ми вбачаємо справжнє богохульство, адже мова кожного народу є безцінним даром Божим і звертатися до Господа, свого Творця можна всіма без виключення мовами світу.

Російські пропагандисти називають церковнослов’янську мову мовою святих Кирила і Мефодія, але сучасну слов’янську мову, яка використовується в богослужіннях Української, Російської, Польської, Сербської, Чорногорської, Болгарської Церков, аж ніяк не можна назвати мовою святих рівноапостольних братів, адже вона протягом віків отримала значні видозміни.

Безперечно, церковнослов’янська мова була переважно у церковному вжитку і є дуже добре пристосованою для богослужбових цілей, бо саме для цих цілей і створювалась. Але вона не була окремою мовою, це був лише різновид давньоболгарської мови.

Ту церковнослов’янську богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новітньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й з того часу зазнала ще кiлька суттєвих реформ. Вона затвердилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським світом «Граматицi» видатного фiлолога архiєпископа Мелетiя (Смотрицького) (1577–1633).

Про сучасну церковнослов’янську мову з її цiлком зросiйщеним викладом росiйський академiк світової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язик обратился у нас в тот искус-ственный искаженный язык, который употребляется тепер в богослужении и называется церковнославянским языком. Не надо смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык». Отже, шануючи цю мову з огляду на її 400-лiтню молитовну традицiю, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати, як щось недоторкане й досконале.

Давня церковнослов’янська мова була створена та введена у богослужбову практику рівноапостольними Кирилом і Мефодієм більше тисячі років тому. Але християнству вже більше двох тисяч років, і серед наших предків були християни ще до того часу коли з місіонерською проповіддю до нас прийшли святі Кирил і Мефодій. І вони слухали богослужіння давньогрецькою мовою, яка була літературною мовою ще за часів Ісуса Христа і свв. Апостолів. Навряд чи вони добре її розуміли, як погано вже розуміють її і сучасні греки.

Нагадуємо, що Саме святі Кирил і Мефодій виступили проти панівної у ті часи на Заході думки про "три священні мови" — єврейську, грецьку та латинську, якими було зроблено напис над розіп’ятим Христом. Ця думка була засуджена ними як єресь, і Святе Писання та богослужбові тексти почали перекладати на слов’янську. Тому «священність» церковнослов’янської (як нібито винятковість) необхідно відкинути, або розглядати її у широкому розумінні. Тоді такою ж «священною мовою» буде церковний стиль будь-якої мови, у тому числі і сучасної — болгарської, сербської, англійської чи української. Бо не мова освячує Святе Писання, а Святе Писання освячує мову, на яку воно перекладається.

Завдяки слов’янському перекладу святих братів південно- та східнослов’янські народи (а спочатку і західнослов’янські) прийняли Православ’я. Що ж заважає нині здійснити новий переклад – задля нової євангелізації українців? Адже у своїй масі за роки атеїстичного режиму наш народ значно відійшов від Православ’я, більшість людей погано орієнтується в питаннях віри і потребує катехізації. Це набагато легше робити зрозумілою українською мовою. Теперішня російська пропаганда, стосовно «священності» церковнослов’янської мови, дуже нагадує давню єресь про «три священні мови» тільки з доданням до їхнього числа ще слов’янської.

Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має свою редакцiю церковнослов’янської мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови. А, Російською Церквою в Україні нав’язується ще з часів Петра І російська вимова, або ізвод, через що відбувається зросійщення українського народу.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнiв рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVIст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) поки наша Церква не була під Москвою загальновживаними були форми:

  • любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любіт, вєсєліт, рєчєт, наставіт, iсчєзнут, будут);
  • Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець, а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
  • пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
  • Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград(а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград); едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення – сяких (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх); Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус); створив, сберуть, сусiдом, диякон, Iюдея (а не сотворив, соберут, сосiдом, дiакон, Iудея); тобі й собі (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх») та багато інших прикладів.

    Колонiзувавши Україну, Росiйська iмперiя була зацiкавлена в тому, щоб перебрати собi її давню iсторiю та культурнi здобутки. Задля цього, зокрема, було вивезено в Москву бiльшiсть пам’яток українського рукописного мистецтва ХI–ХIVст. i зараховано їх до творiв російської книжкової культури з послiдовним «науковим обґрунтуванням» цього привласнення.

    Так було зроблено в порiвняно недавнi часи з найцiннiшими нашими пам’ятками, шедеврами свiтового рукописного мистецтва, знаменитим Остромировим Євангелiєм 1056–1057 рр. i Київським Псалтирем 1397р.

    Також слід зазначити, що Церква повинна дбати не лише про постійних членів, а й займатися місіонерською діяльністю, доносити Слово Боже і до нецерковних людей. І робити це церковнослов'янською мовою не зовсім розумно, оскільки такі люди просто нічого не зрозуміють. У даному випадку церковнослов’янська виконує роль додаткового міцного замка на дверях до Церкви для таких, новонавернених людей.

    Твердження, що у Православ’ї людина має приходити до Бога сама, докладаючи значних зусиль в тому числі у вивченні церковнослов’янської, на нашу думку, не витримує критики, якщо мова йде про місіонерську діяльність. Апостоли не чекали, доки язичники прийдуть в Єрусалим і почнуть вивчати давньоєврейську. Вони самі йшли до язичників і проповідували їм їхньою мовою, «з юдеями як юдей, з еллінами як еллін». І тому Священний Синод Української Православної Церкви створив богословську комісію на чолі з Святійшим Патріархом Філаретом по перекладу богослужбових книг та творів святих отців і вчителів Церкви на українську мову, адже саме завдяки Біблії, святоотцівській літературі, житіям святих, які видані зрозумілою українською мовою, Свята Церква проводить Свою місіонерську діяльність.

    Наостанок стосовно тих перекладів, які люблять наводити московські прислужники, зневажаючи українську богослужбову мову. Вони стверджують що в Українській Церкві використовуються такі богохульні переклади, наприклад: Діва Марія в Акафісті називається «Дівкою не засватаною», хоча насправді читаються такі слова: Радуйся Невісто Неневісна; вони наводять приклад: Радуйся «драбино небесна», що Бог зійшов нею, хоча насправді перекладено так: Радуйся, ліствице небесна, що нею зійшов Бог. Такі ревнителі слов’янської мови стверджуют, що Ніколай Чудотворец українською перекладається Миколай «Фокусник», хоча такого перекладу нема і нашою мовою ім’я великого святителя звучить Миколай Чудотворець і це знає кожен маленький українець.

    Наводять приклади «серйозних богословських» помилок в перекладі Священного Писання на українську мову, наприклад подається уривок з старозавітної книги Второзаконня: «Бог Господь, Бог твій, він палючий огонь, Бог заздрісний», хоча в перекладі Патріарха Філарета, яким користується Українська Церква, ми це місце Святої Біблії читаємо так: «бо Господь, Бог твій, є вогонь, що поїдає, Бог ревнитель» (Втор. 4, 24). То чи не заплуталися у власній брехні такі «захисники канонічного православ’я»?

    Дорогі браття і сестри!

    Любімо та цінуймо ту прекрасну землю, яку дав нам Господь, шануймо ту мову, яку увібрали в себе з молоком матері. Будьмо пильними, мудрими розважливими, не даймо хижим вовкам використати нас у своїх корисливих цілях. Шукаймо правди, не йдімо вслід із лукавими, любімо один одного. Адже народ, який не цінує милості Божої, не шанує землю, яка годує його, не любить мову, яку дав йому Господь, не може по-справжньому, щиро любити Бога і ближніх своїх. Навряд чи такі люди взагалі здатні любити.

    Головною ознакою належності до Його Церкви Господь наш Ісус Христос називає любов: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13: 35). І якщо Спаситель зобов’язує нас любити ворогів, благословляти тих, хто проклинає, творити добро ненависникам і молитися за гонителів (Мф. 5: 44), то тим більше Він зобов’язує нас виявляти любов до братів по вірі – не на словах, а на ділі. Ту любов, яка довготерпить, милосердствує, не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині, усе покриває, всьому йме віри, всього сподівається, все терпить (1 Кор. 13,4 - 7). Тільки той, хто виявляє таку любов, може вважати себе частиною Церкви Христової і тільки той може спастися!

    Пам’ятаймо, що в єдності сила народу! Боже, нам єдність подай!!!

    підготував протоієрей Миколай Капітула
    За матеріалами сайту rivne-cerkva.rv.ua

    Благодійність
    Рекомендуємо відвідати:





    Design&project
    Yevgen Antonyuck